Мудрість карпатського мольфара.

Я знав мольфара у Карпатах,

Що мудро все життя провів,

Якого слухалась комаха,

Сильнішим був серед волхвів.

Повідав він мені багато,

Про світ, природу та людей.

Бувала правда гіркувата,

Та світло йшло з його очей.

Людську показував породу,

Що вибір робить з двох шляхів.

Один - від матінки природи,

До іншого ж ведуть рабів.

Як пристрасті не осідлаєш

І розум не візьмеш в вузду,

Тоді життя чорту програєш,

Не будеш у своїм саду.

Бо перший шлях - то шлях людини,

Що в тілі своїм має дух;

Вторим шляхом ідуть тварини,

Тіла їх - пристрасний лантух.

Як можеш віддано кохати,

Так, щоб не бути у рабах,

Коли ти вмієш розважати

І мати серце у грудях,

Якщо ти маєш рівновагу

Приймать, як є, аж цілий світ,

Якщо сміливість та відвага

Не стишать розуму завіт,

Тоді вітаю - ти людина,

Яка ступає до богів.

На все тепер одна причина -

Ти повелитель королів.

Вінниця

22:05 06.05.2016

Байочка про бджілочку. (Засновано на реальних подіях).

Жила собі маленька бджілка,

Яка збирала смачний мед.

Як десь була квітуча гілка -

Летіла чимскоріш вперед.

Чекали бджілку усі квіти,

На ній тримався урожай.

Лиш тільки сонечко засвітить -

Дзижчить комашка на весь гай!

Її сім'я давала меду,

Багато дуже - аж за край!

Таке в бджоли життєве кредо -

Працюй, а не відпочивай!

Дерева фрукти породили,

І пасічник забрав весь мед,

Вже осінь набувала сили,

Та й час летів усе вперед.

Раз пасічник прийшов до хати

Й ретельно все порахував -

Невигідно сім'ю тримати

Тих бджіл, з яких прибуток мав.

Бо це потрібно годувати

Нероб, які узимку сплять!

Дешевше вже нових придбати

Аніж за цими доглядать!

Спалив тоді усі він сім'ї,

Лиш вулики лишив пусті.

Стелився дим, та й по подвір'ї,

Убивця мед поклав на стіл.

Була біда одна у бджілки -

Вона старалась для усіх,

А не для себе. Це й помилка,

Це непробачуваний гріх.

Вінниця

21:17 05.05.2016 

Волинський Князь.

Серед лісів стоїть холодних,

На річки Стиру берегах,

Тисячолітній град сьогодні,

Що має славу у віках.

Щоб знали ви, за нього більше

Я тільки Вінницю люблю.

Тут час крокує повільніше,

Я там гуляю, коли сплю.

Залитих сонцем, тиша вулиць, –

Зі спогадів ріка тече. 

Людського гамору відсутність,

Вертаюсь я до тих ночей.

Прекрасний Луцьк, це древнє місто,

Розріже часу пелену –

Ти вже крокуєш урочисто

В Середньовіччі наяву.

Побачиш там красу баталій

Під звуки давності пісень.

У борні лютій, величавій,

Героєм станеш ти за день.

У замку грають хороводи,

Там із легенд славетний князь.

Хоч як було б все до вподоби,

Але зостатися там зась.

Стоїть віками Князь Волині,

Фортеця гордо височить.

Стояв в бентежнім часоплині,

Сьогодні – гул віків дзвенчить.

Вінниця

22:27 30.04.2016 

Поема «Карпати».

Вірш 1. «Ґорґани».

Вершини кам'яні під сонцем,

Покриті зеленню боки –

Лишився там би я назовсім,

Серед Ґорґан скінчив роки.

Там в Лімниці вода хлюпоче,

Шумить вітрисько між дерев,

Із дримби голосом співочим

Приходиш до першоджерел.

А зранку хмари над рікою

З туманом чим хутчіш пливуть.

Дістав би ти їх головою,

Здавалось, трішки лиш стрибнуть.

Зайду у річеньку чистую,

Вчеплюсь в добротний камінець,

Себе масажем почастую,

Розправившися напрямець.

Вірш 2. «Вгору».

Світило сонечко високо,

Співали весело пташки,

Буяла радістю погода,

І по обіді ми пішли.

Помандрували уздовж річки

І взяли курс на перевал.

Так ми дійшли до «пересічки» –

Зробили там лісоповал.

І довелось нам трасувати

Крізь дикі хащі й бур'яни,

Так можна й ноги позвертати,

Та ще й потрапить до труни.

Але на просіку все ж вийшли.

Лежав нагору довгий шлях –

Ми анітрохи не принишкли,

Попивши воду трохи з фляг.

Чвалали ще години зо дві,

Аж поки сіли на привал.

Навколо нас – краса природи,

Якої досі я не знав.

Над нами – синє, ясне небо,

В якому тонеш, лише глянь.

Дивись, як матимеш потребу

З'єднати свої Інь та Янь.

Ще далі йшли, не зупинялись.

Прийшла ідея – фотосет.

На схилі фотографувались –

Гірський у мене є портрет.

Вела угору нас дорога,

Пробралися крізь бурелом –

Ось тут нещасная подруга

Зомліла й гепнулась стовпом.

Прибігли всі, хто був навколо,

Я ж Галю швидко відкачав.

Щоб більш не падала небога,

То свого светра їй віддав.

Якби ж я знав, що буде далі!

Його б на себе одягнув!

Безкраї ті були печалі,

Що їх без светру осягнув!

На ніч в колибі зупинились,

А воду брали з калабань,

Поївши, спати завалились,

Бо нас чекала гірська рань.

Вірш 3. «Загублені у горах».

«Краще гір можуть бути тільки гори» -

В. Висоцький

Прокинулися спозаранку,

Поснідали сухим пайком:

На двох ділили шоколадку,

Згущене пили молоко.

Собачий холод був надворі,

Верхівки сосен вкрив туман.

Без светру все було суворе,

Хоч заячі шкарпетки мав.

Була на мені лиш футболка.

Поверх же кітеля натяг –

А це ще й навіть не вітровка,

То літня курточка легка...

Пішов стежиною гірською

Наш невеличкий караван.

Нижчали сосни з висотою,

Сильнішав вітер, гус туман.

Навколо сирістю тягнуло,

Ніхто нічого не казав –

Така гора була безчула…

Безмов'я морок нас терзав.

Дерева стали всі кущами.

Вже не туман – аерозоль,

Що вітер гнав його клубами,

Людських помножував знедоль...

Безкраїми ж були недолі,

Так задувало звідусіль!

Тримався глузд зусиллям волі...

Безвихідь у душі та біль...

Униз так сумно подивився:

То не повітря – молоко.

Вже весь мій одяг намочився...

Не став я мало колобком –

Здувало м'ясо зі скелета!

Тоді сказав: «як не дійду,

Зберіть все в босівські пакети,

Якщо донизу упаду!»

Своє розв'язане волосся

Навколо шиї обмотав –

Між кам'яного безголосся

Я так тепло оберігав.

Яке тепло? Я вас благаю!

Білизна мокрою була!

Волосся теж... Ще пам'ятаю,

Як в чоботи вода текла...

Та раптом радість між горами!

Чорницю в видолку знайшли!

І я обмерзлими руками

Поїв, та ще нарвав трави.

Продовжили свою дорогу,

І кожен, як умів, ішов.

Мої підкошувалися ноги,

А мозок в трансцедент пішов.

В той день я вів свою команду,

Хоч карти на руках не мав.

Мені вже марились троянди...

Куди іти? Тепер не знав...

Прийшли ми до кінця стежини –

Бо не побачив тоді знак.

Сказав: «полізли до вершини».

Мене й послухалися так.

Від холоду утратив розум

І не помітив поворот –

То ж заблукали на морозі

Серед вітрів сирих щедрот.

Отож, рванули на вершину,

Лишили прихисток кущів.

Як ту маленьку комашину,

Туман ще більше нас мочив.

Вітрисько обдував нещадно,

Зривав щоразу мій кашкет –

Підняти голову так складно, –

Стихія правила банкет.

З-під ніг каміння покотилось,

За ним я мало не пішов.

Але померти не судилось,

І на вершину я зійшов.

Та був лиш пагорб, не вершина,

Відкритий вітру з всіх боків.

Хутчіш сповзли в улоговину

Й знайшли там кілька цурпалків.

Ножем їх різати старався,

Шукав сухенькі корінці,

Тоді ж об камінь ніж зламався.

І добре, що не по руці...

Відтак розвели ми багаття –

Відмерзлі пальці зігрівать.

Погоду було не вблагати –

Там видимість метрів зо п'ять...

Як стало ясно - заблукали,

До справи взявся провідник:

На випадок, що нас шукали,

Здійняв несамовитий крик.

Та вітер зніс усі потуги –

Даремно кожен верещав.

Пластун, поглянувши навкруги,

Вже й карту з пліцака дістав.

Оскільки я проводив групу 

Шукати інших мав піти.

Це означало – стати трупом,

У кращі полетіть світи.

Бо на руках не було карти,

І до погоди я не звик.

У горах дуже не до жартів,

То ж я пішов в туман, і зник

У виїмці, кроків за тридцять –

Без навігації ж не йти.

А так поїв хоча б чорниці.

Йому ж сказав: «не зміг знайти».

Узявся сам тоді до справи

Досвідчений наш ватажок –

Пішов шукать, і зник в тумані,

Бо знав він кожну з тих стежок.

А ми стояли і мовчали,

До неба слали молитви,

І кожна крапля нам кричала:

«Ви тут зостались назавжди!»

Гора затихла, як вдовиця,

Котрій сказали новину, –

Кого забрала чорна птиця, –

Й вона вбралася в сивину.

Мовчання тьмарило нам розум,

Туман над нами нависав,

Каміння слало нам погрози,

Нас мов прокляли небеса.

Шипів нам вітер так зловісно,

Що кожен з нас, як був, закляк.

Як сиротина, горевісно

Ревів, мов тут лежить мертвяк.

Нарешті вийшли силуети –

То Зенко із провідником.

З туману вивели лабетів,

Повели правильним шляхом.

Прийшли ми під гору Високу,

Крутий у неї досить схил.

На ту вершину одиноку

Геть декому забракло сил.

Скоривши пік такий високий

Із гордістю пішли на спуск.

Туман розсіювався трохи,

Поволі повертався глузд.

З гори спускатись завжди важче –

Відчув тоді це коліньми.

Вершина на прощання плаче,

Сичать по каменю вітри.

Замість післямови.

Тепер минули всі турботи,

Не сходить посмішка із вуст.

Вже й краєвиди різнобокі

І під ногами гілок хруст.

Гору ти бачиш на підйомі –

Над головою височить.

Униз ідеш – як на долоні

Весь світ осяяний лежить.

Вінниця 

16:05 08.05.2016 

Волинські пригоди.

Відтоді сплинуло сім років,

Як вперше в Луцьк я завітав.

Лунали в замку мої кроки

Й для суму не було підстав.

Потім я був на Бандерштаті -

Співали гарних там пісень.

Ходили навкруги патлаті

І ватрою скінчався день.

Зі мною теж були скінхеди,

Для панків - пиво і портвейн,

Багато люду було в кедах,

Я ж в холоді хотів глінтвейн.

Холодні осені волинські

У лісі, ще й коли алярм.

Це не курорти вам кубинські,

Хоча й у цьому є свій шарм.

Повстанський ліс, де повно моху -

Така волинська глухомань.

Алярм вночі, крос до дороги,

Сто на асфальті віджимань.

Я маю спогад найтепліший

Про в Луцькім замку одну ніч -

То фестиваль середньовічний

Із давниною навсібіч.

З віків мелодії лунали,

Була велика гра з вогнем,

З Олегом Скрипкой танцювали

І трохи змокли під дощем.

Сам замок - давності еґреґор -

Умить там падаєш у транс,

Проймає тіло й душу тремор,

Тоді сповільнюється час.

Вітаю Вас в середньовіччі!

Ця ніч - то подорож крізь час.

Засвітять промені в обличчя -

Назад повернешся ти враз.

Вінниця

22:27 30.04.2016

Щастя.

У літеплі своєї мрії

Стежки до щастя ти шукав.

Аж так плекав свої надії,

Що сам у себе їх покрав.

Надія... Кепський то супутник -

Причина всіх розчарувань.

Бажання - це Бермуд трикутник

У світі марних сподівань.

Ті мрії є ілюзій діти,

Які без поклику душі.

Куди ж ту істину подіти?

Потужна дія - то рушій.

У мріях, людях та подіях

Даремно щастя не шукай.

Воно ховається в верхів'ях

Душі твоєї. Там і рай...

Вінниця

21:30 04.05.2016

Пригоди у місті левів.

Так часто я бував у Львові,

Що, певно, вже не полічу.

Відбулось там подій доволі -

Писать до смерті не скінчу.

Ідеш по вулицях бруківці...

Трамвай раптово дзеленчить?

Сідай у нього на зупинці -

Буде екскурсія умить.

Поїдеш ти в середньовіччя,

Побачиш міста Лева шарм.

Не буде більше на обличчі

І тіні суму твого, й хмар.

На Личаківському безмовність -

Де розум спокій віднайде.

Скульптур побачену холодність

Вже не відчуєш більш ніде.

Там Федоровича друкарня,

Тут Лиса гора височить.

То тут то там стоїть кав'ярня,

Ну а душа в Криївку мчить.

Музики грають вечорами,

На площі ринок фаєр-шоу,

Тут розважальні всі програми -

Аби тільки своє знайшов.

Львів шоколаду є столиця,

В повітрі кави аромат,

Ну а в бандерівській Криївці

Націлять в тебе автомат.

А після того, як ти вип'єш,

Спускайся зразу у метро.

Із москалів всю душу виб'єш -

Там русофобії ядро.

Щось чудернацьке та незвичне,

Такого більш ніде нема, -

Це місто левів є величне,

Їх тисячі тут, зокрема.

"Тут атмосфера незабутня" -

Навіки я запам'ятав.

До левів тягне незворотньо,

Там спокій душу огортав.

Вінниця

22:00 29.04.2016

Подорожі.

Було так цікаво в мандри вирушати 

І свої пригоди потім описати. 

По безкраїх землях рідної країни 

Я ходив і їздив у ліси й долини. 

Шлях чумацький в степу стелиться до краю, 

Десь баштан зелений, вітер там гуляє. 

Нічне небо ясне на горі Високій, 

Найчистіша річка, що тече, в Європі, 

Ти заходь у неї - дай душі свободу, 

Пий в ній і купайся маючи нагоду. 

У волинськім лісі ночі всі холодні - 

Грійся біля ватри й потирай долоні. 

А у місті Луцьку стоїть древній замок, 

Там були музики - грали й танцювали. 

Ну а місто Лева, давнє та яскраве, 

Пам'ята Данила, діло його праве. 

Ледь на захід сонця - вирина вистави, 

Всюди спів лунає й вогняні забави. 

Є де розгулятись в буковинськім центрі - 

Можна проходити безліч кілометрів. 

Ще я їздив в Київ просто погуляти. 

Вихідні настали - час помандрувати. 

Ще багато місць є, де мене не було! 

Як не мандрувати - нанесе намулу! 

Знаю, час приходить, щоб помандрувати, 

І шляхів багато буду я ще знати! 

16:07 25.04.2016 

Вінниця

Степ.

Широкий степ часом згадаю,

Де вітер теплий мандрував.

Для мене те здавалось раєм -

Про все на світі забував.

Стрибог теплом там обвіває,

Чумацький шлях мені світив.

Краса небесна - місяць сяє,

І зорі всі я полічив.

А вранці жайвір заспіває

І зблисне в небі враз зоря,

Та й сонечко поволі сяє,

Заграють трав твоїх моря.

Удень на небі сокіл парить,

Баштан Ярило зігріва,

То запах трав твоїх дурманить,

То промінь зайчиками гра.

Іще я досі пам'ятаю -

Багряний захід має степ.

В музеї пам'яті тримаю

Червоних відблисків вертеп.

Ти бачив, степ, татар навалу,

Козацькі знаєш хоругви,

Щоб осягнуть тебе, замало

На лінії життя води.

21:04 27,04,2016 Вінниця

Сон.

Вітер шелестить у сухім колоссі,

Підіймає хвилі й бурю у волоссі.

Ген за долом коні стали табуном,

І Пегас у небі разом із орлом.

Райдуга весела вийшла зі струмка,

Заховалось Сонце, враз зійшла зоря.

В хмурім лісі ходить темний лісовик,

А побачив місяць - за горою зник.

Й тут я розумію, що навколо сон.

Миттю прокидаюсь - біля вікон слон.

В Індії пекучій опинився я,

Миттю зрозумівши - в ролі коваля.

Я кував їм стріли, броні і мечі

Так й не зрозумівши - сон це чи вже ні.

І король славетний замовляв меча.

Викував я крицю йому до плеча.

Золотом багатим він нагородив,

Я від того статку мало не зомлів.

Тут я прокидаюсь вранці в Україні,

Ще й у понеділок, як у формаліні.

Марно намагався прокидатись я,

Сон цей надто міцний - вороття нема.

Сон у сні не рідкість - ти давно це знав,

Знаю я напевне, ти не раз так спав.

Скажу правду, досі що ти не приймав:

Ти це все читаєш і собі мовчиш.

Друже! Прокидайся! Ти наразі спиш!

Вінниця

21:18 24.04.2016 

Національна ідея.

Вийдеш надвір, радієш життю,

Сенсу даєш ти кожному дню,

Щастя хотів би мати завжди.

В краю забутім йдеш в нікуди -

Бачиш усюди постмодернізм

Батьком якого є комунізм.

Кращі сини померли дарма,

Толку не було, не буде й нема.

Звикла худоба вже ремиґати -

Хто, скажи, вміє край будувати?

Дай їм героїв для самоповаги,

Честь щоб була, а не зневага,

Буде байдуже - аби поїсти

В панів батрачать років вже триста.

Жодної честі і самоповаги,

Жодного розуму - тільки розваги.

Інтелігенція довго гадала

Аби ця нація ще існувала.

Із мародерів їм дали борців,

Я, власне, кажу про козаків.

Наші ж холопи вміють пишатись,

Лиш не трудитись, лиш розважатись.

В школах нам дали патріотизм.

Маєм натомість лиш нігілізм.

Частка маленька подібна до бджіл,

Тільки замало буде їх крил.

Світлі уми, натруджені руки,

Світочі праці, культури, науки

Місця не мають на своїй землі.

Орки погані, хижі і злі

Всіх витісняють і знищують край

Де мав би бути істинний рай

Всього і завжди їм буде мало -

Національна ідея не спрацювала.

21:52 23.04.2016 Вінниця