Пошук

Показ дописів із міткою пейзаж. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою пейзаж. Показати всі дописи

вівторок, 21 червня 2016 р.

Мрія про океан.

А десь мене чекає берег -
Широкий, довгий, мов життя.
Це поки мрії на папері,
Від справ буденних укриття.

Там вітер шелестить по пальмах,
Кокос - цар райських насолод,
Лежиш, та у хмаринках-плямах
Вбачаєш дивний хоровод.

Там дивний звір по небокраю
З конем біжить навперегін,
І ще їх вітер підганяє.
От, поруч, білочка й пінгвін.

Тепло піску, що грітий сонцем,
Розтопить кригу на душі,
Коли по ньому підеш босим
Збирать на березі мушлі.

Ласкавий бриз тебе лоскоче,
Свідомість гола, без думок,
Вода під кроками хлюпоче -
Знайти б у рай іще квиток!

Я всім бажаю океану!
Та не у снах - лиш наяву!
Настане мить така жадана,
З календаря листки я рву...

Вінниця

21:07 10.05.2016

середа, 15 червня 2016 р.

Поема «Карпати».

Вірш 1. «Ґорґани».


Вершини кам'яні під сонцем,
Покриті зеленню боки –
Лишився там би я назовсім,
Серед Ґорґан скінчив роки.

Там в Лімниці вода хлюпоче,
Шумить вітрисько між дерев,
Із дримби голосом співочим
Приходиш до першоджерел.

А зранку хмари над рікою
З туманом чим хутчіш пливуть.
Дістав би ти їх головою,
Здавалось, трішки лиш стрибнуть.

Зайду у річеньку чистую,
Вчеплюсь в добротний камінець,
Себе масажем почастую,
Розправившися напрямець.


Вірш 2. «Вгору».


Світило сонечко високо,
Співали весело пташки,
Буяла радістю погода,
І по обіді ми пішли.

Помандрували уздовж річки
І взяли курс на перевал.
Так ми дійшли до «пересічки» –
Зробили там лісоповал.

І довелось нам трасувати
Крізь дикі хащі й бур'яни,
Так можна й ноги позвертати,
Та ще й потрапить до труни.

Але на просіку все ж вийшли.
Лежав нагору довгий шлях –
Ми анітрохи не принишкли,
Попивши воду трохи з фляг.

Чвалали ще години зо дві,
Аж поки сіли на привал.
Навколо нас – краса природи,
Якої досі я не знав.

Над нами – синє, ясне небо,
В якому тонеш, лише глянь.
Дивись, як матимеш потребу
З'єднати свої Інь та Янь.

Ще далі йшли, не зупинялись.
Прийшла ідея – фотосет.
На схилі фотографувались –
Гірський у мене є портрет.

Вела угору нас дорога,
Пробралися крізь бурелом –
Ось тут нещасная подруга
Зомліла й гепнулась стовпом.

Прибігли всі, хто був навколо,
Я ж Галю швидко відкачав.
Щоб більш не падала небога,
То свого светра їй віддав.

Якби ж я знав, що буде далі!
Його б на себе одягнув!
Безкраї ті були печалі,
Що їх без светру осягнув!

На ніч в колибі зупинились,
А воду брали з калабань,
Поївши, спати завалились,
Бо нас чекала гірська рань.

Вірш 3. «Загублені у горах».


«Краще гір можуть бути тільки гори» -
В. Висоцький

Прокинулися спозаранку,
Поснідали сухим пайком:
На двох ділили шоколадку,
Згущене пили молоко.

Собачий холод був надворі,
Верхівки сосен вкрив туман.
Без светру все було суворе,
Хоч заячі шкарпетки мав.

Була на мені лиш футболка.
Поверх же кітеля натяг –
А це ще й навіть не вітровка,
То літня курточка легка...

Пішов стежиною гірською
Наш невеличкий караван.
Нижчали сосни з висотою,
Сильнішав вітер, гус туман.

Навколо сирістю тягнуло,
Ніхто нічого не казав –
Така гора була безчула…
Безмов'я морок нас терзав.

Дерева стали всі кущами.
Вже не туман – аерозоль,
Що вітер гнав його клубами,
Людських помножував знедоль...

Безкраїми ж були недолі,
Так задувало звідусіль!
Тримався глузд зусиллям волі...
Безвихідь у душі та біль...

Униз так сумно подивився:
То не повітря – молоко.
Вже весь мій одяг намочився...
Не став я мало колобком –

Здувало м'ясо зі скелета!
Тоді сказав: «як не дійду,
Зберіть все в босівські пакети,
Якщо донизу упаду!»

Своє розв'язане волосся
Навколо шиї обмотав –
Між кам'яного безголосся
Я так тепло оберігав.

Яке тепло? Я вас благаю!
Білизна мокрою була!
Волосся теж... Ще пам'ятаю,
Як в чоботи вода текла...

Та раптом радість між горами!
Чорницю в видолку знайшли!
І я обмерзлими руками
Поїв, та ще нарвав трави.

Продовжили свою дорогу,
І кожен, як умів, ішов.
Мої підкошувалися ноги,
А мозок в трансцедент пішов.

В той день я вів свою команду,
Хоч карти на руках не мав.
Мені вже марились троянди...
Куди іти? Тепер не знав...

Прийшли ми до кінця стежини –
Бо не побачив тоді знак.
Сказав: «полізли до вершини».
Мене й послухалися так.

Від холоду утратив розум
І не помітив поворот 
То ж заблукали на морозі
Серед вітрів сирих щедрот.

Отож, рванули на вершину,
Лишили прихисток кущів.
Як ту маленьку комашину,
Туман ще більше нас мочив.

Вітрисько обдував нещадно,
Зривав щоразу мій кашкет –
Підняти голову так складно, –
Стихія правила банкет.

З-під ніг каміння покотилось,
За ним я мало не пішов.
Але померти не судилось,
І на вершину я зійшов.

Та був лиш пагорб, не вершина,
Відкритий вітру з всіх боків.
Хутчіш сповзли в улоговину
Й знайшли там кілька цурпалків.

Ножем їх різати старався,
Шукав сухенькі корінці,
Тоді ж об камінь ніж зламався.
І добре, що не по руці...

Відтак розвели ми багаття –
Відмерзлі пальці зігрівать.
Погоду було не вблагати –
Там видимість метрів зо п'ять...

Як стало ясно - заблукали,
До справи взявся провідник:
На випадок, що нас шукали,
Здійняв несамовитий крик.

Та вітер зніс усі потуги –
Даремно кожен верещав.
Пластун, поглянувши навкруги,
Вже й карту з пліцака дістав.

Оскільки я проводив групу 
Шукати інших мав піти.
Це означало – стати трупом,
У кращі полетіть світи.

Бо на руках не було карти,
І до погоди я не звик.
У горах дуже не до жартів,
То ж я пішов в туман, і зник

У виїмці, кроків за тридцять –
Без навігації ж не йти.
А так поїв хоча б чорниці.
Йому ж сказав: «не зміг знайти».

Узявся сам тоді до справи
Досвідчений наш ватажок –
Пішов шукать, і зник в тумані,
Бо знав він кожну з тих стежок.

А ми стояли і мовчали,
До неба слали молитви,
І кожна крапля нам кричала:
«Ви тут зостались назавжди!»

Гора затихла, як вдовиця,
Котрій сказали новину, –
Кого забрала чорна птиця, –
Й вона вбралася в сивину.

Мовчання тьмарило нам розум,
Туман над нами нависав,
Каміння слало нам погрози,
Нас мов прокляли небеса.

Шипів нам вітер так зловісно,
Що кожен з нас, як був, закляк.
Як сиротина, горевісно
Ревів, мов тут лежить мертвяк.

Нарешті вийшли силуети –
То Зенко із провідником.
З туману вивели лабетів,
Повели правильним шляхом.

Прийшли ми під гору Високу,
Крутий у неї досить схил.
На ту вершину одиноку
Геть декому забракло сил.

Скоривши пік такий високий
Із гордістю пішли на спуск.
Туман розсіювався трохи,
Поволі повертався глузд.

З гори спускатись завжди важче –
Відчув тоді це коліньми.
Вершина на прощання плаче,
Сичать по каменю вітри.


Замість післямови.


Тепер минули всі турботи,
Не сходить посмішка із вуст.
Вже й краєвиди різнобокі
І під ногами гілок хруст.

Гору ти бачиш на підйомі –
Над головою височить.
Униз ідеш – як на долоні
Весь світ осяяний лежить.

Вінниця 
16:05 08.05.2016 



середа, 8 червня 2016 р.

Подорожі.

Було так цікаво в мандри вирушати 
І свої пригоди потім описати. 
По безкраїх землях рідної країни 
Я ходив і їздив у ліси й долини. 
Шлях чумацький в степу стелиться до краю, 
Десь баштан зелений, вітер там гуляє. 
Нічне небо ясне на горі Високій, 
Найчистіша річка, що тече, в Європі, 
Ти заходь у неї - дай душі свободу, 
Пий в ній і купайся маючи нагоду. 
У волинськім лісі ночі всі холодні - 
Грійся біля ватри й потирай долоні. 
А у місті Луцьку стоїть древній замок, 
Там були музики - грали й танцювали. 
Ну а місто Лева, давнє та яскраве, 
Пам'ята Данила, діло його праве. 
Ледь на захід сонця - вирина вистави, 
Всюди спів лунає й вогняні забави. 
Є де розгулятись в буковинськім центрі - 
Можна проходити безліч кілометрів. 
Ще я їздив в Київ просто погуляти. 
Вихідні настали - час помандрувати. 
Ще багато місць є, де мене не було! 
Як не мандрувати - нанесе намулу! 
Знаю, час приходить, щоб помандрувати, 
І шляхів багато буду я ще знати! 

16:07 25.04.2016 
Вінниця



субота, 4 червня 2016 р.

Степ.

Широкий степ часом згадаю,
Де вітер теплий мандрував.
Для мене те здавалось раєм -
Про все на світі забував.

Стрибог теплом там обвіває,
Чумацький шлях мені світив.
Краса небесна - місяць сяє,
І зорі всі я полічив.

А вранці жайвір заспіває
І зблисне в небі враз зоря,
Та й сонечко поволі сяє,
Заграють трав твоїх моря.

Удень на небі сокіл парить,
Баштан Ярило зігріва,
То запах трав твоїх дурманить,
То промінь зайчиками гра.

Іще я досі пам'ятаю -
Багряний захід має степ.
В музеї пам'яті тримаю
Червоних відблисків вертеп.

Ти бачив, степ, татар навалу,
Козацькі знаєш хоругви,
Щоб осягнуть тебе, замало
На лінії життя води.

21:04 27,04,2016 Вінниця