Вірш 1. «Ґорґани».
Вершини кам'яні під сонцем,
Покриті зеленню боки –
Лишився там би я назовсім,
Серед Ґорґан скінчив роки.
Там в Лімниці вода хлюпоче,
Шумить вітрисько між дерев,
Із дримби голосом співочим
Приходиш до першоджерел.
А зранку хмари над рікою
З туманом чим хутчіш пливуть.
Дістав би ти їх головою,
Здавалось, трішки лиш стрибнуть.
Зайду у річеньку чистую,
Вчеплюсь в добротний камінець,
Себе масажем почастую,
Розправившися напрямець.
Вірш 2. «Вгору».
Світило сонечко високо,
Співали весело пташки,
Буяла радістю погода,
І по обіді ми пішли.
Помандрували уздовж річки
І взяли курс на перевал.
Так ми дійшли до «пересічки» –
Зробили там лісоповал.
І довелось нам трасувати
Крізь дикі хащі й бур'яни,
Так можна й ноги позвертати,
Та ще й потрапить до труни.
Але на просіку все ж вийшли.
Лежав нагору довгий шлях –
Ми анітрохи не принишкли,
Попивши воду трохи з фляг.
Чвалали ще години зо дві,
Аж поки сіли на привал.
Навколо нас – краса природи,
Якої досі я не знав.
Над нами – синє, ясне небо,
В якому тонеш, лише глянь.
Дивись, як матимеш потребу
З'єднати свої Інь та Янь.
Ще далі йшли, не зупинялись.
Прийшла ідея – фотосет.
На схилі фотографувались –
Гірський у мене є портрет.
Вела угору нас дорога,
Пробралися крізь бурелом –
Ось тут нещасная подруга
Зомліла й гепнулась стовпом.
Прибігли всі, хто був навколо,
Я ж Галю швидко відкачав.
Щоб більш не падала небога,
То свого светра їй віддав.
Якби ж я знав, що буде далі!
Його б на себе одягнув!
Безкраї ті були печалі,
Що їх без светру осягнув!
На ніч в колибі зупинились,
А воду брали з калабань,
Поївши, спати завалились,
Бо нас чекала гірська рань.
Вірш 3. «Загублені у горах».
«Краще гір можуть бути тільки гори» -
В. Висоцький
Прокинулися спозаранку,
Поснідали сухим пайком:
На двох ділили шоколадку,
Згущене пили молоко.
Собачий холод був надворі,
Верхівки сосен вкрив туман.
Без светру все було суворе,
Хоч заячі шкарпетки мав.
Була на мені лиш футболка.
Поверх же кітеля натяг –
А це ще й навіть не вітровка,
То літня курточка легка...
Пішов стежиною гірською
Наш невеличкий караван.
Нижчали сосни з висотою,
Сильнішав вітер, гус туман.
Навколо сирістю тягнуло,
Ніхто нічого не казав –
Така гора була безчула…
Безмов'я морок нас терзав.
Дерева стали всі кущами.
Вже не туман – аерозоль,
Що вітер гнав його клубами,
Людських помножував знедоль...
Безкраїми ж були недолі,
Так задувало звідусіль!
Тримався глузд зусиллям волі...
Безвихідь у душі та біль...
Униз так сумно подивився:
То не повітря – молоко.
Вже весь мій одяг намочився...
Не став я мало колобком –
Здувало м'ясо зі скелета!
Тоді сказав: «як не дійду,
Зберіть все в босівські пакети,
Якщо донизу упаду!»
Своє розв'язане волосся
Навколо шиї обмотав –
Між кам'яного безголосся
Я так тепло оберігав.
Яке тепло? Я вас благаю!
Білизна мокрою була!
Волосся теж... Ще пам'ятаю,
Як в чоботи вода текла...
Та раптом радість між горами!
Чорницю в видолку знайшли!
І я обмерзлими руками
Поїв, та ще нарвав трави.
Продовжили свою дорогу,
І кожен, як умів, ішов.
Мої підкошувалися ноги,
А мозок в трансцедент пішов.
В той день я вів свою команду,
Хоч карти на руках не мав.
Мені вже марились троянди...
Куди іти? Тепер не знав...
Прийшли ми до кінця стежини –
Бо не побачив тоді знак.
Сказав: «полізли до вершини».
Мене й послухалися так.
Від холоду утратив розум
То ж заблукали на морозі
Серед вітрів сирих щедрот.
Отож, рванули на вершину,
Лишили прихисток кущів.
Як ту маленьку комашину,
Туман ще більше нас мочив.
Вітрисько обдував нещадно,
Зривав щоразу мій кашкет –
Підняти голову так складно, –
Стихія правила банкет.
З-під ніг каміння покотилось,
За ним я мало не пішов.
Але померти не судилось,
І на вершину я зійшов.
Та був лиш пагорб, не вершина,
Відкритий вітру з всіх боків.
Хутчіш сповзли в улоговину
Й знайшли там кілька цурпалків.
Ножем їх різати старався,
Шукав сухенькі корінці,
Тоді ж об камінь ніж зламався.
І добре, що не по руці...
Відтак розвели ми багаття –
Відмерзлі пальці зігрівать.
Погоду було не вблагати –
Там видимість метрів зо п'ять...
Як стало ясно - заблукали,
До справи взявся провідник:
На випадок, що нас шукали,
Здійняв несамовитий крик.
Та вітер зніс усі потуги –
Даремно кожен верещав.
Пластун, поглянувши навкруги,
Вже й карту з пліцака дістав.
Оскільки я проводив групу
Шукати інших мав піти.
Це означало – стати трупом,
У кращі полетіть світи.
Бо на руках не було карти,
І до погоди я не звик.
У горах дуже не до жартів,
То ж я пішов в туман, і зник
У виїмці, кроків за тридцять –
Без навігації ж не йти.
А так поїв хоча б чорниці.
Йому ж сказав: «не зміг знайти».
Узявся сам тоді до справи
Досвідчений наш ватажок –
Пішов шукать, і зник в тумані,
Бо знав він кожну з тих стежок.
А ми стояли і мовчали,
До неба слали молитви,
І кожна крапля нам кричала:
«Ви тут зостались назавжди!»
Гора затихла, як вдовиця,
Котрій сказали новину, –
Кого забрала чорна птиця, –
Й вона вбралася в сивину.
Мовчання тьмарило нам розум,
Туман над нами нависав,
Каміння слало нам погрози,
Нас мов прокляли небеса.
Шипів нам вітер так зловісно,
Що кожен з нас, як був, закляк.
Як сиротина, горевісно
Ревів, мов тут лежить мертвяк.
Нарешті вийшли силуети –
То Зенко із провідником.
З туману вивели лабетів,
Повели правильним шляхом.
Прийшли ми під гору Високу,
Крутий у неї досить схил.
На ту вершину одиноку
Геть декому забракло сил.
Скоривши пік такий високий
Із гордістю пішли на спуск.
Туман розсіювався трохи,
Поволі повертався глузд.
З гори спускатись завжди важче –
Відчув тоді це коліньми.
Вершина на прощання плаче,
Сичать по каменю вітри.
Замість післямови.
Тепер минули всі турботи,
Не сходить посмішка із вуст.
Вже й краєвиди різнобокі
І під ногами гілок хруст.
Гору ти бачиш на підйомі –
Над головою височить.
Униз ідеш – як на долоні
Весь світ осяяний лежить.
Вінниця
16:05 08.05.2016
